Захоплюючу історію розвідницької діяльності відомого українського пейзажиста Миколи Глущенка (1901-1977) розповів у своєму новому романі «Війна художників» черкаський письменник Станіслав Стеценко.
Автор писав свою книжку 6 років, але вийшла вона напрочуд вчасно: в ній ідеться саме про той період, коли нацистський диктатор Адольф Гітлер захоплював одну європейську країну за одною, при цьому проголошуючи бажання «захистити» їх від «англо-французької агресії». Тож, враховуючи відомі аналогії з сьогоднішнім днем, роман вийшов цілком сучасним.
«Війни художників» – це нова книжка автора відомих українському читачеві романів «Чорна акула в червоній воді» (бестселер 2000 року), «Вся влада радам!», «Сексодром» та ін.
– Я ніколи не називаю Стеценка «черкаським» письменником, – каже керівник видавництва «Брама-Україна», яке дало «Війнам художників» путівку в життя, Олександр Третяков. – Стеценко – автор загальноукраїнського масштабу. В нього є своє досить значне коло читачів. Під час нещодавньої книжкової виставки, що проходила в київському «Мистецькому арсеналі», до нашого стенду підходили люди, які шукали саме книжку Стеценка. Більшість із них – представники інтелігенції, любителі історичного роману. Але й був один «ексклюзивний» читач: кремезний чолов’яга. Я запитав, чи знає він, про що книжка. А він відповів: «Більшість документів, які цитує автор, читав і я сам – в оригіналі. Мені цікаво, як цю ситуацію трактує письменник». Ось такий цікавий момент. Не тільки книга знаходить свого читача, але й читач навмисне шукає цю книгу».
– Події «Війн художників» відбуваються у 1940 році. Звідки Ви брали матеріал? – запитав кореспондент «Прочерку» в Станіслава Стеценка.
– Із трьох джерел. По-перше – це архівні документи, опубліковані останнім часом. Саме вони свідчать про те, що художник Глущенко був одночасно й агентом радянської розвідки, причому дуже успішним, – розповідає Станіслав Стеценко. – Він був одним із тих, хто попередив радянське керівництво про дату початку війни; він же роздобув для СРСР цінні креслення військової техніки німецьких, французьких, англійських авіаційних двигунів. Друге джерело – мемуарна література. Я намагався скуповувати всі мемуари про передвоєнні часи в Європі. І третє джерело – і це, мабуть, найцікавіше, - це зустрічі з людьми, які особисто знали Миколу Глущенка.
– Де Ви їх знаходили?
– Коли я працював редактором київського журналу «ART-Ukraine», до редакції приходило чимало різноманітного люду – художники, функціонери від мистецтва тощо. Дехто із них був знайомий із Глущенком. Таких було небагато, за увесь час, можливо, до десяти осіб. Цікаво, що ніхто з них не знав про його розвідницьку діяльність. Зате розповідали масу цікавих деталей про нього як про художника і як про особистість.
– Що запам’яталося найбільше?
– Глущенка називали «французом». Як відомо, він народився на нинішній Дніпропетровщині, навчався в Юзівці (тепер – Донецьк), а у громадянську війну його мобілізували до армії Денікіна. Після розгрому цієї армії Глущенко опинився у Європі. В Берліні навчався художній майстерності у школі Ганса Балушека, у Парижі мав художнє ательє (до речі, саме перед від’їздом із Берліна до Парижа його, очевидно, і завербувала радянська розвідка). У 1936 році переїхав до Радянського Союзу, фактично, втік від французької поліції. В Україні колеги-художники відзначали «закордонні» манери Глущенка, тому й прозвали «французом». Художник одягався за європейською модою, із кишені завжди визирала якась французька книга.
– Під час нещодавньої виставки «Книжковий Арсенал» Вашим романом зацікавився Петро Порошенко...
– Справді, він побував на виставці. Коли проходив повз стенд видавництва «Брама-Україна», зацікавився, підійшов. Мене йому представили. Він каже: «Хочу вашу книжку купити»... Але я йому подарував просто так. Почав підписувати – бачу, звідусіль з десяток фотоапаратів клацають... Але, що найцікавіше, в мене самого такої фотографії немає.
– Після роману «Чорна акула в червоній воді» Вас називають у пресі «дідусем українського трилера». А от історична тематика для Вас, здається, нова.
– Справді нова. Можливо, я б ніколи не взявся за історичну тематику. Але мені цю ідею підкинула давня знайома – черкащанка Наталія Заболотна, яка зараз очолює в Києві Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал». Я довго вагався, а тоді вирішив таки взятися за цю тему.
– Чого більше у книжці – історії чи художнього вимислу?
– Я намагався у творі не відходити від справжніх історичних подій. Адже той час досить добре вивчений, є багато історичних документів. Звісно, без вимислу в художній літературі не обходиться. Зустрічі головного героя з різними людьми, діалоги й таке інше... Тому я вирішив дещо змінити прізвище свого персонажа: у романі він не Глущенко, а Гущенко. Не секрет, що письменники часто змінюють прізвища відомих людей, що виступають у ролі головних героїв. Наприклад, Сомерсет Моем у «Місяці та мідяках» відомого французького художника Поля Гогена назвав Чарльзом Стріклендом.
– А те, що український художник навчав Гітлера малювати – це правда чи вимисел?
– Ми зараз говоримо про Глущенка чи Гущенка? – усміхається письменник.
– Про обох.
– Насправді свого часу (на початку 1920-х років) Глущенко був одним із учнів художньої школи Балушека в Берліні. І коли професор був відсутнім, він доручав проводити заняття найкращому учневі – саме Миколі Петровичу. Також відомо, що в той час Гітлер завершував свою кар’єру художника-невдахи. Останні його «проби пензля» належать саме до цього періоду.
Між іншим, Гітлер бував у тій самій берлінській школі. Про все інше ми можемо тільки здогадуватися... Але те, що у 1940 році, під час відвідин делегацією радянських художників Берліна, Гітлер подарував саме Глущенкові альбом своїх акварелей з особистим підписом, і що фюрер неодноразово у бесідах зі своїм оточенням називав українця «найкращим пейзажистом Європи» – це історичний факт.
– Ну, і традиційне запитання: про творчі плани. На «Війни художників» у Вас пішло шість років. Про що писатимете наступні шість?
– Ви знаєте, думаю якийсь час не писати нічого. Я займаюся виданням двох газет – «Телегід» і «Сільські відомості», політичним консалтингом. Це забирає чимало часу. У «Війнах художників» - 600 сторінок. Виходить, я писав по 100 сторінок на рік. Написання роману – це важка праця. Добре писати, приміром, Стівену Кінгу або Джоан Роулінг, яких літературна творчість не тільки забезпечує, вона їх зробила мультимільйонерами. А в Україні, в наші часи, літератор – не професія, а хобі...
реклама
Коментарі
Стрічка RSS коментарів цього запису